"Сміливі завжди мають щастя": історія українського письменника, якого не зламали тортури НКВС

Він пережив арешти, тортури й допити, але не зрікся свого слова. Радянська влада таврувала Івана Багряного "буржуазним націоналістом", проте його романи передавали з рук у руки. Його творчість - це крик совісті, який не змогли заглушити навіть катівні НКВС. Як Іван Багряний став символом опору радянській системі, розповідає РБК-Україна. Як "ворог народу" став голосом правди Іван Багряний (справжнє прізвище - Лозов’ягін) народився 1906 року в Охтирці. Уже в юності писав гострі вірші й виступав за незалежність України, що в очах радянської влади означало "націоналізм". Коли він був підлітком, прямо в саду його родини, на очах у дітей більшовики вбили його дідуся, якому було 92 роки та дядька, який брав участь в Українській революції. Іван того ж року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, а після - до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю. Вже з 1922 року він був активним діячем громадсько-політичного життя - замполітом в цукроварні, окружним політінспектором в Охтирській міліції, вчителем малювання в колонії для безпритульних сиріт. У 1925 році Багряний вийшов з комсомолу й "щоб збагатитися враженнями", побував на Донбасі, в Криму та на Кубані. Перші вірші він надрукував у 1925 році в газеті "Червоний кордон", що видавалася у Кам'янець-Подільському. Того ж року він видав у Охтирці власними силами невелику збірку "Чорні силуети: П'ять оповідань" під псевдонімом І. Полярний. У збірці він описував враження від побаченого та пережитого під час мандрівки України після поразки Української революції та захоплення більшої частини країни більшовиками. 1926 року Багряний вступив до Київського художнього інституту (КХІ), але закінчити навчання не зміг - через брак коштів та упередження ставлення керівництва.

Іван Багряний (фото: localhistory) Під час навчання зблизився з Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими. Згодом почав активно друкуватися, світ побачили його поеми "Батіг", "Собачий бенкет", "Вандея", "Гутенберг", історичний роман у віршах "Скелька". Його персоною почали цікавитися в НКВС. У 1932 році його заарештували та звинуватили у контрреволюційній агітації. Слідство тривало кілька місяців і супроводжувалося нелюдськими катуваннями. Багряного били гумовими кийками, не давали спати, тримали в сирих камерах. У його романі "Сад Гетсиманський" описані сцени тортур, які він пережив сам. "Тебе катують, щоб ти зрікся не тільки друзів - щоб ти зрікся самого себе", - писав він про допити, які тривали ночами. Близько року Багряного тримали в одиночній камері смертників у тюрмі ГПУ в Харкові. Згодом його засудили до трьох років спецпоселень на Далекому Сході. Відомо, що він епізодично жив біля Охотського моря, в тайзі, серед українців Зеленого Клину (район Приамур'я - ред.). З заслання йому вдалося втікти. Його заарештували на шляху до України й дали ще три роки, в таборі БАМТАБу. Після звільнення його повторно арештували - вже у 1938-му. Він провів роки в таборах на Далекому Сході, де працював на лісоповалах і будівництві залізниці. Звідти втік - і цей досвід ліг в основу роману "Тигролови", історії про людину, що виривається зі "сталінського ешелону смерті". Друга світова і підпілля Друга світова війна застала Багряного в Охтирці. Він пішов до українського підпілля і перебрався на Галичину. Там писав патріотичні пісні, статті, малював карикатури та агітаційні плакати. У 1942 році його мало не розстріляли нацисти, але він дивом врятувався і вернувся до Охтирки, де одразу потрапив до лав Червоної армії. Його ешелон з призовниками розбомбили нацисти з літаків, і всі, хто вцілів, просто вернулися додому. Разом з ними й Іван Багряний. 1943 року він написав один з найвизначніших своїх творів - "Звіролови", який згодом став відомим під назвою "Тигролови". На написання цього роману пішло всього 14 днів. 1944 року була написана поема "Гуляй-Поле". Охтирку знову зайняли радянські війська і Багряний одразу ж став цікавий НКВС. Щоб уникнути в'язниці, нового строку та заслань, він вирушив на Захід. Деякий час переховувався в Карпатах, а згодом, втікаючи від радянських військ разом з однодумцями виїхав у Загреб, Хорватія. Там він написав роман "Люба" про партизанську боротьбу ОУН/УПА. Але рукопис власноруч знищив, бо "розсердився на героїв роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше - замотеличених героїв "таборових держав", моїх запеклих ворогів". Твори, які передавали потайки Після Другої світової війни Багряний опинився в еміграції, у Німеччині. Його романи друкували українські видавництва в еміграції, а до СРСР вони потрапляли нелегально - через пошту, дипломатів, або передавалися з рук у руки, мов духовна зброя. Для радянської системи він був "буржуазним націоналістом", "зрадником", "агентом Заходу". Але серед українців його ім’я стало синонімом незламності. "Сміливі завжди мають щастя", - цей вислів із "Тигроловів" став моральним девізом не лише його героїв, а й цілого покоління, що боролося за свободу слова. 1946 року Іван Багряний написав брошуру - програмний для нього памфлет "Чому я не хочу вертатись до СРСР?", де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені.

Іван Багряний після ув'язнення (фото з книги Олександра Шугая "Іван Багряний: нове і маловідоме") Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з СРСР - батьківщини-мачухи, що пішла на геноцид проти власних народів. Цей твір привернув увагу світової громадськості до справжнього становища людей у СРСР. У Німеччині Багряний бере участь у створенні МУРу (Мистецького Українського Руху", що згодом перетворився на об'єднання українських письменників "Слово". Духовний учитель шістдесятників З 1948 році Багряний почав багато хворіти, часто лежав у лікарнях. З часом йому стало важко сидіти й для нього виготовили спеціальну дощечку - він клав її на груди, щоб працювати лежачи. Хоч Іван Багряний помер у 1963 році, його твори стали моральним фундаментом для шістдесятників - нового покоління українських митців і мислителів. Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Ліна Костенко відкривали для себе Багряного потайки, в самвидаві. Вони бачили в ньому людину, яка першою сказала правду про "радянський рай". Його творчість навчала, що "українська література може бути зброєю не слабких, а вільних". Цікаві факти про Івана Багряного

• Його справжнє ім’я - Іван Лозов’ягін. Псевдонім "Багряний" узяв через любов до кольору боротьби, життя й пристрасті.
• Після війни він заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і газету "Українські вісті", що стала голосом еміграційної України.
• Двічі був одружений. Перша дружина - Антоніна Зосімова, діти - Борис та Наталя. В еміграції одружився з Галиною Тригуб, діти: Нестор та Роксолана, онуки - Прогонов Дмитро, Бездрабко Володимир.
• Попри вигнання, у його листах часто звучала віра: "Україна буде - і буде така, як ми її любимо".
• Його прах похований Новому Ульмі, на цвинтарі Сен-Блазен, Німеччина.  На могилі викарбувано лише два слова: "Іван Багряний. Україна"

Пам’ять, яку не знищили Ім’я Івана Багряного офіційно повернули в Україну лише наприкінці 1980-х. Сьогодні його твори входять до шкільної програми, а його життєвий шлях приклад того, що слово може бути сильнішим за зброю. Цитати з творів Івана Багряного

• Людина- це найвеличніша з усіх істот. Людина - найнещасніша з усіх істот. Людина - найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибирати першу для доведення прикладом.
• В сміливих щастя завжди є.
• Ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи.
• Але світ злостивих все-таки безсилий проти світу ясних серцем і гордих.
• Людській душі й в карцері добре. Бо можна її відібрати від світу, але не можна відібрати світу від неї. Поки вона жива.
• Найдорожчий скарб, що людина має, - це віра в себе і в собі подібних
• Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі - морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти.
• Є щось, що не може вмерти навіть на війні.
• Як часто само життя створює каламбури, таких, яких і не вигадаєш!
• Всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч - навіть полярна ніч! - кінчається ранком.
• Коли маєш нагоду посміятися сьогодні, не відкладай на завтра. Смійся сьогодні, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пізно.
• Неупокорений мертвий воскресає завжди
• Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи в провалля самому, радіти, бачучи, що ти не сам, а що з тобою летять і тисячі інших - чим більше, тим краще! Добре, що туди пре цілий світ! Коли вже гинути - так з музикою й усім разом!..

Вас також може зацікавити:

• Як гетьмани будували успішну дипломатію через шлюби
• Українець, який навчив пити каву всю Європу
• Які особисті негаразди спіткали Василя Симоненка

Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Український інститут національної пам'яті, Енциклопедія історії України, Радіо Свобода.