Диверсії проти критичної інфраструктури: прихована війна, яка триває поруч із нами
В умовах повномасштабної агресії Україна живе у стані постійного напруження. Ми звикли до повітряних тривог, новин про удари та фронтову ситуацію. Але паралельно відбувається ще одна, менш видима, але не менш небезпечна війна — війна диверсій та навмисних підпалів об’єктів критичної інфраструктури, адміністративних установ, складів, логістичних центрів і територіальних центрів комплектування.
Ці злочини не є випадковістю. Вони майже завжди мають чітку мету: послабити державу зсередини, порушити стабільність у тилу, створити хаос і сумніви в здатності влади забезпечити порядок. Для ворога достатньо одного епізоду, аби паралізувати роботу установи на кілька тижнів, змусити громаду панікувати або відволікти ресурси, потрібні на ключових напрямках.
Сучасна диверсія рідко виглядає як кадр із кіно: ворожі агенти в нічних окулярах, підриви мостів чи захоплення будівель. Насправді це часто одна людина з бензином, засобами підпалу або саморобними пристроями. Достатньо недоглянутого периметра, відсутності камер чи добових чергувань — і зловмисник отримує доступ до об’єкта. Саме через простоту виконання такі атаки особливо небезпечні. Вони не вимагають великих ресурсів, але їхній ефект може бути колосальним: від зупинки роботи адмінбудівлі до виведення з ладу ТЦК чи підрозділу, який відповідає за національну оборону.
У багатьох випадках підпали та спроби підривів мають ознаки координованої діяльності. Частина виконавців вербується дистанційно через соцмережі, частина отримує інструкції від кураторів, частина працює за гроші, навіть не усвідомлюючи, що залучена до ворожих операцій. Диверсантам не потрібні десятки людей — достатньо знайти слабку ланку: самотній об’єкт, безлюдний двір, заклад без охорони. І якщо суспільство залишається байдужим, ризики зростають у рази.
Аби протидіяти цим загрозам, потрібна не лише робота спецслужб і поліції. Вона починається там, де є пильність громади. Диверсію дуже рідко вдається провести «на рівному місці»: перед цим завжди є підготовка, розвідка, незнайомці біля службових будівель, спроби проникнення, підозрілі автомобілі, залишені пакунки чи запах пального. Часто саме звичайна людина може першою помітити дивні дії біля об’єкта й повідомити про них, зірвавши план злочинця.
Так само важливий і організаційний рівень. Навіть недорогі камери відеоспостереження, освітлення території, прості датчики руху, контроль доступу у вечірній час — це те, що суттєво знижує шанси диверсанта. Більшість таких інцидентів трапляються там, де елементарні правила безпеки виконані формально або взагалі відсутні. Ворог не вигадує складних схем — він користується нашою неуважністю.
Потрібна й чітка взаємодія між громадами, органами влади та правоохоронними структурами. Коли жителі знають, як діяти у випадку підозри, коли працівники установ регулярно проходять інструктажі, а об’єкти мають базовий рівень охорони, будь-яка диверсія стає значно складнішою для реалізації. Безпека не народжується у кабінетах — вона створюється системною роботою та увагою на кожному рівні.
Україна сьогодні бореться на багатьох фронтах. І тил — це теж фронт. Підпали, спроби підривів, навмисні пошкодження інфраструктури — це удари, розраховані на роз’єднання суспільства та ослаблення нашої здатності тримати оборону. Але там, де люди небайдужі, де громада відповідальна, а служби реагують швидко, диверсії не працюють.
Сила держави вимірюється не лише армією, а й тим, наскільки суспільство готове підставити плече та не дати ворогу жодного шансу розхитати ситуацію зсередини. Пильність — це теж зброя. І сьогодні вона потрібна нам так само, як і на передовій.