Як багато героїв показують по телебаченню, скільки розповідей лунає на YouTube, скільки історій залишаються не почутими через відсутність медійності та бажання ствердитися завдяки схвальним коментарям. А якщо героєм виявиться ваш сусід? Раптом той, кого ви знаєте пів життя ні чим не гірший за співака, що знімає сторіз у камуфляжі?
Сьогодні у рамках проєкту «Звичайний ГЕРОЙ» ми поспілкувалися із Андрієм Яковлевим, бійцем 81 бригади ДШВ, 122 окремого аеромобільного батальйону. Позивний «Яша». Військовий родом з Донеччини, наразі його сім’я проживає у Вінниці.
- Коли саме для вас розпочалася ця війна? Розкажіть про ваші перші дні.
- Я був у частині 27 лютого. Курсу молодого бійця, як такого, я не проходив. 7 березня бригада вже виїхала у місто Рубіжне. Ось і все навчання. А там – крутися, як хочеш. Усе починаєш розуміти «по ходу» справи, хтось із більш досвідчених щось розповідає, у дечому сам розбираєшся.
- Було страшно?
- Звісно було. Лякала невідомість, незнання. Та і потім він нікуди не зникає. Страх був завжди. Немає людини, яка нічого не боїться. Може, не так страшно загинути, бо коли тебе вбили, ти вже цього не зрозумієш. Найстрашніше – втрачати товаришів. Серед військових побутує думка, що полон страшніше за смерть.
- Як справлятися з такими емоціями? Вони можуть заважати у виконанні бойових завдань?
- Ну, ігнорувати страх неможливо. А як впоратися?.. Я завжди згадував про сім’ю, це тримало.
- За яких умов отримали поранення?
- Я – командир групи розвідки. Ми тільки приїхали на нове місце розташування, отримали завдання. Там виявилося дуже багато дронів, от один із них мені скинув під ноги «скейт». У мене переламана кістка правої ноги у кількох місцях.
- Існує таке твердження, що в окопах не існує атеїстів. У що, або у кого ви вірили? Що давало віру на краще?
- Сім’я. Були моменти, коли так і кричав: «Ви мене вб’єте, моя Вікуля [дружина] потім прийде і мені, і вам будуть непереливки!». А щодо релігії. Багато хто почав молитися зі зброєю в руках. Я коли отримав поранення, мене спершу збило з ніг, я вже не міг підвестися, просто обійняв автомат і почав читати «Отче наш». Напевно, від безвиході чи від відчаю…
- Що найбільше закарбувалося у пам’яті?
- Дуже багато, чого врізається. Його б викинути, а воно залишається. На жаль. Дуже страшно втрачати товаришів. Вчора ви в одному бліндажі, а сьогодні його вже немає.
- Що було найстрашніше, що ви бачили?
- Це було у Рубіжному. Лінія зіткнення, приватний сектор. Там ще періодично з’являлися люди. Йшла родина із маленьким сином, почався мінометний обстріл, ми бачимо «пташку», яка корегує постріл саме на них. Один із військових швидко зорієнтувався, схопив їх і заволік у погріб.
- Що ви тоді відчували?
- Хотілося їх всіх повбивати. Я просто на мить задумався, а якби це був мій син?
- Що ви сказали б військовим, після всього, через що пройшли?
- Усе не так як у фільмах. Війна тяжка, і вона дуже швидко змінюється. Ще пів року тому, наприклад, стільки дронів не було. А зараз їх безліч, і це вже змінює хід подій. Хто збирається йти – тренуватися. Вчитися. Тому що у критичній ситуації ти дієш на рівні того, чому ти навчився. Мені було б набагато простіше, якби я був підготовленим. А ще треба розуміти, що якщо ми не зупинимо їх там, вони прийдуть сюди, і тоді протистояти буде набагато складніше.
- Як ви ставитеся до поняття «подвиг»? І що у вашому розумінні значить «героїчний вчинок»? Тому що для цивільних усі військові – уже герої за замовчуванням. Що ви думаєте з цього приводу?
- Так званий подвиг – це завжди щось непередбачуване. Якщо існує конкретний план дій та чіткі настанови від командира – подвигів не буде, але будуть ефективні дії. Непродуманість несе за собою дуже великі втрати.
- У військових дуже багато своїх «внутрішніх» приколів. Розкажіть наостанок щось, що допомагало не зійти з розуму у тій постійно гнітючій атмосфері.
- Ну, я можу вам багато чого розповісти, але не для запису, просто щоб ви посміялися. А так… собаки дуже сильно лякали. Вони дуже тихо підходять. От уявіть: ніч, ти дивишся в пристрій нічного бачення, до ворога буквально 200 метрів, і відчуваєш, що позаду хтось є, волосся дибки стає, розвертаєшся – а там пес. Взагалі, тварини дуже допомагали. Це своєрідний спосіб хоча б на трішки відволіктися від всього, що коїться навколо. У нас ще кіт класний був, рудий такий. У березні тоді ще холодно було, то він як замерзав, до мене приходив вночі, і я його у спальник собі ховав. Грілка у воєнно-польових умовах.
- Що хотіли б сказати під кінець нашої розмови?
- Та все буде добре. Переможемо! Що ще казати…
Спілкувалася Вероніка Поліщук
https://www.youtube.com/embed/xfV36iLNocw